Задать вопрос юристу
 <<
>>

Розділ X ФІНАНСОВО- КРЕДИТНА СИСТЕМ



Фінанси — сукупність економічних відносин, пов'язаних з системою утворення та використання фондів грошових ресурсів для задоволення потреб розширеного відтворення. Фінанси включають лише ті відносини, які стосуються процесу утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів на підприємствах, у регіонах і народному господарстві країни загалом.

Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємства, громадські організації, державні органи управління, держава в цілому й населення країни. Вони виконують важливу роль у забезпеченні руху відповідної грошової маси від низових ланок виробництва до центру й навпаки. Взаємодія суб'єктів фінансів здійснюється у процесі формування й використання амортизаційного фонду, фонду нагромадження, фондів для вирішення різноманітних соціальних проблем. Фінанси обслуговують кругооборот та оборот виробничих фондів у грошовій, виробничій і товарній формах, а також охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, лотереї, вклади в Ощадбанки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава, у свою чергу, надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами, визначає темпи та пропорції суспільного відтворення. Фінансові відносини складаються також між підприємствами й банками, організаціями матеріально-технічного постачання. Вони будуються за певними принципами, головними серед яких є повна економічна самостійність підприємств, право на ведення незалежної від держави власної фінансової політики. Фінансові відносини виникають також у внутрішньогосподарських зв'язках, особливо за умов розвинутого внутрішньогосподарського розрахунку, бригадних форм організації праці, оренди структурних підрозділів. Акціонування значної частини суспільного виробництва також породжує нові форми фінансових відносин, які сприяють залученню додаткових коштів трудящих у виробництво й заохоченню
високоефективної праці.
Функції фінансів
Суть фінансів концентровано виражена у виконанні ними таких функцій: акумулюванні грошових коштів у конкретних видах цільових фондів (розподільча функція), здійсненні грошового контролю за використанням матеріальних ресурсів, стимулюванні прогресу.
Об'єктами дії розподільчої функції фінансів виступає грошова форма вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства. На основі даної функції: а) здійснюється заміщення вартості спожитих засобів виробництва і утворення первинних доходів у вигляді прибутку, нарахувань на соціальне страхування, утворення резервних і страхових фондів; б) забезпечуються загальнодержавні потреби, формуються ресурси на утримання і розвиток невиробничої сфери, здійснюється внутрішньогалузевий, міжгалузевий і міжрегіональний розподіл національного доходу. Акумулюючи та регулюючи фінансові ресурси, держава здатна активно впливати на формування оптимальних пропорцій між нагромадженням і споживанням, виробничою і невиробничою сферами, І і II підрозділами суспільного виробництва, окремими галузями народного господарства та економічними регіонами. Контрольна функція фінансів органічно випливає з розподільчої. Вона передбачає здійснення перевірки дотримання підприємствами та організаціями порядку акумулювання й використання цільових централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів суспільного призначення та виконання фінансових зобов'язань перед державою.
Через фінансове законодавство держава регламентує й регулює процес нарахування, отримання, зміну й відміну платежів у бюджет. Стимулююча функція фінансів покликана підвищувати ефективність використання факторів виробництва та регулювати вартісні пропорції, щоб вони створили достатні умови для проведення режиму економії, піднесення продуктивності праці і якості продукції. Будь-яке порушення цієї функції негайно підриває економічну і соціальну стабільність суспільства, провокує економічно невиправдане зростання цін і зниження продуктивності праці. Ні розподільча, ні контрольна функції фінансів за умов адміністративно-командної системи достатньо не вивчалися, тому що фінанси були адміністративно-наказовим фактором над централізацією, підпорядковувалися ні економічним законам, а пануючим політичним та ідеологічним принципам. Така багаторічна орієнтація призвела до розвалу фінансів, деформації системи господарювання, стимулювала відчуження працівників від засобів виробництва й результатів праці. Щоб перебороти негативні процеси й радикально реформувати фінанси, необхідно прискорити процес демонополізації, децентралізації й роздержавлення. Нові фінанси повинні органічно цілеспрямовуватися на підвищення ефективності виробництва, зміцнення принципів господарського розрахунку, створення умов для конкуренції та підприємництва.
Фінансова система
Фінанси функціонують через фінансову систему, яка включає сукупність різних форм організації фінансових відносин між державою і підприємствами, між підприємствами, організаціями і їх об'єднаннями, відносини держави з підприємствами та організацій з населенням. Найважливішими інструментами даної системи є податки, платежі до бюджету, платежі за державні кредити, рентні платежі, формування бюджетних і позабюджетних фондів і їх використання для задоволення суспільних потреб та ін. Важливим елементом фінансової системи є Міністерство фінансів України та його органи на місцях. Саме воно почало формувати й використовувати головні економічні регулятори і несе за це цілковиту відповідальність.
За умов ринкової економіки забезпечити чітко діючий механізм переміщення потоків грошових ресурсів від населення, яке в основному здійснює заощадження, до інвестицій, що реалізуються підприємствами, здатний лише чітко функціонуючий фінансовий ринок. Його можна схематично зобразити так:
г- Фінансовий ринок |              —

1 Банківський ринок
Ринок цінних паперів Зтрахов ий ринок

Жодна зі складових фінансового ринку не може бути самостійним інструментом ринкової економіки, тому що вони взаємозв'язані і взаємопереплітаються. Але й мають свою специфіку. Держава мусить добре врахувати цю специфіку і використати такі механізми регулювання кожного з цих інститутів: банківського ринку, ринку цінних паперів і страхового ринку для покращання економічного стану всіх суб'єктів господарського життя і піднесення ефективності суспільного виробництва. І хоча фінансовий ринок в Україні лише зароджується, його головні діючі елементи вже працюють. Зокрема, склалася національна банківська система, розпочалася робота первинного ринку цінних паперів, започатковано страховий ринок, що невпинно набирає сили. Основними суб'єктами фінансового ринку є емітенти, інвестори та фінансові посередники. Розвинений фінансовий ринок складається з різноманітних каналів, які можна узагальнити у формі двох груп: а) канали прямого фінансування, за якими кошти пересуваються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників шляхом продажу акцій, облігацій та інших цінних паперів; б) канали непрямого фінансування, за якими потоки грошових коштів від власника заощаджень до позичальника спрямовуються через фінансових посередників (банки, страхові компанії та інші позичково- заощаджувальні заклади). Завданням фінансових посередників є спрямування заощаджених коштів від тих, хто заробляє більше, ніж тратить, до тих, хто тратить більше, ніж заробляє. У цьому процесі найважливіші функції виконують банки, тому що вони цілеспрямовано регулюють потоки грошових коштів від власників заощаджень до інвесторів. Фінансова система України має досить складну й багаторівневу структуру. Складовими трирівневої системи фінансів є: фінанси первинних структурних ланок економіки, тобто фінанси підприємств і організацій; державні фінанси; фінанси населення. Схематично це можна зобразити так:

Вказані у даній схемі складові ланки фінансової системи при подальшому розгляді включають фінанси галузей економіки, фінанси державних підприємств, кооперативних, акціонерних, приватних та інших підприємств. Основними принципами побудови даної трирівневої системи фінансів стали: а) повна економічна самостійність фінансів підприємств і їхнє відокремлення від державних фінансів; б) самостійність і відособленість державного бюджету від позабюджетних фондів, у тому числі й фонду соціального страхування, пенсійного та інших; в) самофінансування усіх господарських суб'єктів; г) формування незалежної бази місцевих і регіональних бюджетів; д) право ведення незалежної фінансової політики для всіх суб'єктів господарювання; з) розробка і реалізація бізнес-планів кожним з учасників фінансово-господарської діяльності. Реалізація цих та інших принципів допомогла б фінансам зайняти належне їм місце у всій економічній системі, обслуговувати оборот і кругооборот фондів, підвищувати ефективність виробництва, продуктивність праці і якість продукції. Однак фінансова система України ще й нині не звільнилася від таких негативних рис тоталітарної держави, як надцентралізація, однорівнева форма, планування зверху, державний розподіл фінансів і матеріальних ресурсів для вирішення проблем держави, суспільства і підприємств. Шляхом інфляційного падіння життєвого рівня більшості населення воно й нині фактично залишається вилученим із системи фінансів.
Фінанси підприємств Фінансова система України складається з трьох рівнів: фінансів підприємств і організацій, загальнодержавних фінансів, фінансів населення.
Фінанси підприємств і організацій поряд із загальними рисами, властивими фінансам загалом, мають специфічні ознаки, які пов'язані з характером та особливостями відносин розподілу доходів і реалізації продукції, формуванням фонду заміщення спожитих засобів виробництва, валового доходу, створенням та використанням різноманітних фондів грошових коштів, які забезпечують виробничо-господарську діяльність підприємств.
Фінанси підприємств, організацій і галузей народного господарства — це система економічних відносин, яка пов'язана з формуванням і розподілом грошових доходів і нагромаджень, утворенням і використанням фондів грошових коштів, за допомогою яких забезпечуються поточна господарська діяльність, виробничий і соціальний розвиток.
Організація фінансів закладів некомерційної діяльності суттєво різниться. Насамперед вони надають різноманітні послуги соціального характеру, управління, охорони громадського порядку, оборони та ін. Тому тут фінансові відносини складаються навколо таких проблем: а) грошові відносини даної галузі з бюджетом. На їх основі формуються галузеві грошові фонди освіти, охорони здоров'я, культури, мистецтва тощо; б) грошові відносини між галузевими органами управління і підвідомчими їм закладами, а також внутрі останніх. Вони супроводжуються використанням галузевих фондів і формуванням грошових фондів цільового призначення (заробітної плати, капітального ремонту та ін.). Всередині організацій і закладів фінансові відносини виникають з нагоди формування й використання фондів заробітної плати і економічного стимулювання, а також перерозподілу грошових коштів цільового призначення; в) грошові відносини між суб'єктами господарювання, в тому числі й пов'язаних із формуванням і використанням позабюджетних фондів, і грошові відносини між споживачами послуг і спонсорами. Фінанси підприємств і організацій забезпечують формування й використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на мікроекономічному рівні і формують базову підсистему фінансової системи. Саме на підприємствах створюється валовий національний продукт, що стає об'єктом фінансового розподілу і перерозподілу, формуються грошові доходи й нагромадження, утворюються і використовуються фонди грошових коштів, що допомагають забезпечувати нормальну поточну господарську діяльність, виробничий і соціальний розвиток.
Фінанси підприємств мають такі самі соціально-економічні ознаки, як і фінанси взагалі. Поряд з цим їм притаманні специфічні ознаки, пов'язані з особливостями функціонування фінансів у різних сферах суспільного виробництва. Зокрема, в галузях матеріального виробництва, де виробляють товари, основу організаційної структури складають підприємства і їх об'єднання, що формують такі різноманітні групи фінансових відносин:
по-перше, грошові відносини щодо формування первинних доходів і цільових фондів внутрішньогосподарського призначення — статутного фонду, фонду розвитку виробництва, заохочувальні фонди та ін.;
по-друге, відносини між підприємствами, пов'язані з платежами й отриманням штрафів при порушенні договірних зобов'язань, здійсненням пайових внесків членами різних об'єднань, їх участь у розподілі прибутку від кооперації виробничих процесів, інвестування коштів у акції та облігації інших підприємств, отримання з них дивідендів і процентів;
по-третє, відносини страхування, отримання банківських позичок і їх погашення, сплати процентів за них, а також надання банками у тимчасове користування вільних грошових коштів за певну плату;
по-четверте, відносини з державою у зв'язку з утворенням і використанням бюджетних і позабюджетних фондів;
по-п'яте, відносини підприємств з вищими управлінськими структурами галузі, що передбачають платежі до різноманітних внутрішньогалузевих фінансових ресурсів.
Множинність форм фінансових відносин підприємств сфери матеріального виробництва розширюється наявністю різних форм власності, дією природно- кліматичних факторів з галузевими особливостями. їхньою матеріальною основою виступають виробничі фонди, що обслуговують кругооборот і оборот виробничих фондів і забезпечують неперервність даного процесу. Специфіка фінансів підприємств пов'язана також із особливостями й характером відносин розподілу виручки і реалізації продукції, особливостей формування фонду заміщення спожитих засобів виробництва і валового доходу. Головною умовою комерційного розрахунку є отримання прибутку і достатньої рентабельності для самофінансування. Якщо фінансово-господарська діяльність не забезпечує цього, то даному суб'єкту господарського життя загрожує банкрутство. Тому найхарактернішими рисами фінансів підприємств, що діють на основі принципів комерційного розрахунку, є:
по-перше, справжня фінансова незалежність. Підприємства самостійно розподіляють отриману виручку, формують і використовують на свій розсуд фонди виробничого і споживацького призначення. Та це не означає, що підприємство не має ніяких обов'язків і обмежень. Вони є і навіть більш вагомі, ніж були раніше. Але нині ці права та обов'язки оформлені в систему чинного законодавства, виконання положень якого є обов'язком для всіх;
по-друге, фінансові відносини підприємств, що діють на засадах комерційного розрахунку, вільні від дріб'язкової опіки держави. Вона може лише за допомогою економічних важелів регулювати фінансово-господарську діяльність, тобто держава проводить відповідну податкову політику амортизації, експортно-імпортну, валютну тощо. Проте ні держава, ні її органи не можуть перерозподіляти фінансові кошти між підприємствами;
по-третє, суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за фактичні результати своєї діяльності, своєчасне виконання зобов'язань перед постачальниками, державою, споживачами, банками та ін. Відповідають власним майном, штрафами, фінансовими санкціями. І не можуть розраховувати на покриття своїх збитків коштом державного бюджету чи інших підприємств. Граничною межею відповідальності є... банкрутство;
по-четверте, у підприємств на засадах комерційного розрахунку складаються різноманітні взаємозв'язки з банками, страховими компаніями, державою. Вони спрямовані на зміцнення комерційних засад, на рівноправні партнерські стосунки, що вигідні усім її учасникам. Кожен суб'єкт комерційного розрахунку чітко усвідомлює, що ніхто й нічого безплатно не дає. Пільги, якщо й надаються, мають досить обмежений характер. Завдяки комерційному розрахунку на підприємствах формуються нові організаційно- правові відносини, впровадження яких здатне піднести ефективність виробництва на 25—30% . Для досягнення розширеного відтворення і високої результативності фінансово-господарської діяльності та фінансової стабільності підприємства на засадах Комерційного розрахунку здійснюють виважене й продумане планування, яке базується на всесторонньому врахуванні тенденцій ринкової кон'юнктури, маркетингу і соціальної орієнтації виробництва. Головна мета плану — досягнення високої ефективності виробничо-збутової діяльності шляхом урахування реальних можливостей перетворення як власних, так і залучених коштів у продуктивний капітал. При цьому чітко й точно прораховується лише той період часу, у якому надійно визначено виробничо-збутову поведінку підприємства. А довготривалі процеси прогнозуються з урахуванням вірогідності різних сценаріїв і варіантів рішень. Поряд із старою базою розрахунків все ширше застосовуються економічно- математичні методи і моделювання, фінансово-економічні процеси в межах одного року відображаються у балансі доходів і видатків. Це найважливіший документ підприємства у його стосунках з партнерами, банками, податковою інспекцією, місцевою владою, аудиторами тощо. Складання балансу доходів і видатків підприємства здійснюється на основі аналізу і врахування рівнів віддачі затрат і строків їх окупності, збалансування ризиків і забезпечення ліквідності, врахування динаміки інфляційного процесу тощо. Вся сукупність проблем збалансування доходів і видатків групується у такі чотири розділи балансу підприємства: по-перше, доходи і надходження коштів; по-друге, видатки і відрахування коштів; по-третє, кредитні взаємовідносини з банківськими закладами; по-четверте, взаємовідносини підприємства з бюджетом і позабюджетними фондами.
Специфіка організації фінансів підприємств значною мірою залежить від форми господарювання. Так, за орендної системи фінансові відносини складаються на основі договору, в якому зафіксовано розмір орендної плати. Вона включає амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів, обов'язкові платежі в бюджет, відрахування на розвиток виробництва, науки й техніки. Якщо при промислових підприємствах створено кооперативи, то в них формування доходів здійснюється відповідно до Закону про кооперацію та статуту кооперативів. Усі інші відносини з підприємствами вони регулюють на основі укладених договорів. У бюджет кооперативи платять податок з прибутку, ставки якого диференціюються залежно від виду кооперації та вкладу у задоволення потреб населення, умов матеріально- технічного постачання, ціноутворення тощо. Промислові підприємства такої, самостійно вступають у договірні стосунки з іноземними партнерами й формують спільні підприємства. Договором визначаються такі принципові питання, як право власності у спільному підприємстві, формування й використання резервного та інших фондів, сплата податку з прибутку, а також
умови обкладання податком тієї частини прибутку, яку іноземний учасник хоче
перевести за кордон.
Перспективи розвитку фінансів підприємств органічно пов'язані з роздержавленням та приватизацією. Принцип тут один: взяти все, що можна, у державних бюрократичних структурах і віддати людям, а вони, включившись у вільне підприємництво й конкурентну боротьбу, знайдуть найефективніші способи функціонування підприємств на благо всього суспільства. Отже, фінансова політика України, спрямована на збалансування державного бюджету і здійснення структурних змін, має сприяти збільшенню доходів товаровиробників усіх форм господарювання, стимулювати вільне підприємництво та зростання маси прибутку.
Загальнод ержавні фінанси
Фінанси держави — це система грошових фондів, які має держава і які спрямовуються на фінансове забезпечення її функцій: управління, оборону, соціальні гарантії, охорону навколишнього середовища тощо. Державні фінанси включають у себе механізм мобілізації ресурсів та їхнє зосередження в розпорядженні держави, тому, як барометр, відображають загальний стан економіки. Водночас вони слугують потужним важелем впливу на економіку та темпи її розвитку. Державний бюджет — система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це щорічний баланс надходжень і видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. Як вираз сукупності фінансових відносин і форм утворення, розподілу та використання централізованих фондів грошових коштів бюджетна система України включає в себе бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети: обласні, районні, міські, селищні та сільські. Всі вони мають дві частини:              доходи й видатки, формування доходів здійснюється за допомогою грошових відносин, які пов'язані з розподілом та перерозподілом частини вартості сукупного суспільного продукту.
Промислові підприємства також самостійно вступають у договірні стосунки з іноземними партнерами й формують спільні підприємства. Договором визначаються такі принципові питання, як право власності у спільному підприємстві, формування й використання резервного та інших фондів, сплата податку з прибутку, а також умови обкладання податком тієї частини прибутку, яку іноземний учасник хоче перевести за кордон. Окремою ланкою державних фінансів виступають позабюджетні фонди, які організаційно відокремлені від державного бюджету і мають певну самостійність. Водночас стосовно загального керівництва вони управляються виконавчою і законодавчою владами та місцевими органами. Провідними позабюджетними фондами є: фонд Чорнобиля, фонд соціального страхування, пенсійний фонд, фонд зайнятості населення. Нині формується багато нових позабюджетних фондів такого цільового призначення, як інноваційний, природоохоронний, фонди регіонального розвитку тощо. Позабюджетні фонди формуються за рахунок спеціальних цільових відрахувань та інших джерел. Це можуть бути також добровільні внески й пожертвування фізичних і юридичних осіб, доходи від позик і грошово-речових лотерей. Зосереджені у цих фондах кошти гарантовано використовуються за своїм призначенням. Цього не може забезпечити державний бюджет, де кошти, що надходять, знеособлюються й перерозподіляються, особливо за умов економічної і фінансової нестабільності, лише на покриття найзагальніших потреб. Автономний статус позабюджетних фондів, навпаки, дає змогу гарантовано й своєчасно фінансувати, скажімо, соціальні заходи. Ці фонди значно менше регламентовані, ніж кошти бюджету, менше контролюються органами влади, а зміни у напрямах їх використання не потребують законодавчого оформлення, що дає можливість оперативніше використовувати позабюджетні кошти. Проте таке функціонування позабюджетних фондів досить часто спричиняє низьку ефективність їх використання. Водночас їх численність призводить до нагнітання такого податкового пресу, що підриває сам сенс виробничо-господарської діяльності.
Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Зокрема, джерелами доходів державного бюджету є: податок з обігу; податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; надходження від реалізації грошово-речової лотереї та ін., які дають змогу забезпечувати перевищення надходжень державного бюджету України над видатками і цим здійснювати політику стабілізації економіки та фінансів.
Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Основними принципами організації державних видатків є:              плановість,
цілеспрямованість, ефективніші і. використання коштів, безповоротність витрат виділених коштів і дотримання економії. Специфічну складову частину державних фінансів становлять відносини державного кредиту. Ці відносини пов'язані з мобілізацією тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій і населення і їх передачею у тимчасове користування органам державної влади для фінансування державних видатків. Дане залучення здійснюється на фінансовому ринку шляхом емісії облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних паперів. Фінансовий ринок, крім цього, відіграє координуючу роль у регулюванні ринкових відносин, допомагає перерозподілити ресурси у галузевому й територіальному розрізах. Основними формами державного кредиту є державні позики й казначейські зобов'язання. Вони дають змогу у стислі строки мобілізувати кошти і цивілізованим способом покривати фінансові потреби економічного й соціального розвитку, бюджетний дефіцит, сприяти розв'язанню проблем грошового обігу та інфляції. Останнє стає можливим тому, що такий відплив грошової маси зменшує її тиск на споживацький ринок. Отже, вміле використання засобів державного кредиту здатне прискорити економічну і фінансову стабілізацію і є одним із важливих способів формування системи державних фінансів. Структура бюджету країни характеризується не тільки складом доходів і видатків, а й будовою бюджетної системи, яка включає в себе всю сукупність бюджетів, що створюються в державі. В основу бюджетної системи кожної країни кладеться її адміністративно-територіальний поділ. Саме він визначає вертикальну структуру державних органів влади і структуру відповідних фондів, що становлять фінансову базу їх функціонування. Сам характер взаємовідносин між бюджетами різних рівнів може будуватися на основі єдності, коли вся сукупність бюджетів становить єдине ціле і за доходами, й за видатками, і на основі автономії бюджетів, яка передбачає, що кожний бюджет має свою дохідну базу і свої видатки. Бюджетний процес в умовах автономності регулюється на місцях лише законодавчими актами. Місцевим органам надаються широкі права у встановленні місцевих податків, у визначенні статей видатків. Перші кроки до автономізації місцевих бюджетів зробила й Україна. Місцеві бюджети України (понад 5,5 тис.) слугують фінансовим підґрунтям місцевих органів влади. Найхарактернішими їх рисами стали самостійність, самофінансування, незалежність від вищого рівня органів управління. Це означає, що кожен місцевий бюджет мусить дбати про свою економічну базу, підтримувати вільне підприємництво, ініціативу, розбудовувати інфраструктуру свого регіону тощо. Основними статтями видатків місцевих бюджетів стали витрати на охорону здоров'я, освіту, житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування. Нині всі і ланки бюджетної системи мають необхідні, закріплені за ними доходи для збалансування надходжень і видатків. Водночас за певних умов для збалансування бюджетів можуть використовуватися дотації, субсидії й субвенції. Дотації надаються нижчому місцевому бюджету як допомога на певну суму тоді, коли він не може скоротити власні видатки. Дотації не мають суворо цільового призначення, тому їх отримувач на власний розсуд витрачає одержані кошти.
Субсидії видаються на фінансування конкретних закладів чи заходів, тобто мають цільове призначення і видаються на збалансування поточного бюджету. Субвенції також мають суворо цільовий характер, видаються переважно на цілі розвитку і на основі пайової участі у фінансуванні передбачених витрат. Розпочатий процес реформування бюджетної системи здатний привести до такого стану місцеві бюджети, що вони почнуть відігравати провідну роль у реформуванні всієї економіки України і піднесенні добробуту населення. Звичайно, це не принижує роль Центру, за яким залишаються розробка й реалізація основоположних концепцій реформ. Україні потрібна така система мобілізації фінансових ресурсів, за якою податкові платежі і збори мали б цільовий характер, встановлювали рівні умови для всіх суб'єктів господарювання, чітко поділяли податки на загальнодержавні й місцеві. Місцеві податки мають становити автономну частину податкової системи. їх сплачувати мусять підприємства, організації й громадяни даної території, а об'єктами оподаткування виступати доходи й ресурси.
У сфері державних фінансів назріла необхідність в істотних змінах. Слід виходити з того, що головною передумовою вирішення нагромаджених тут проблем є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього не дадуть бажаного ефекту будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення бюджетних проблем. Без цього не може бути і так потрібного Україні реального державного бюджету.
Саме життя вимагає вироблення і реалізації нової фінансової стратегії для України. Однак зламати психологічні стереотипи, що склалися, не так просто. Дається взнаки і хронічна неспроможність Уряду працювати на перспективу. Як наслідок, усі пропозиції останніх років щодо зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, у тому числі спрямовані на рішуче зниження податкового навантаження, постійно блокуються. Між тим продовження фінансової кризи, яка триває понад десять років і не послаблюється навіть з початком зростання виробництва, є найпереконливішим доказом того, що зміцнити фінансову систему заходами лише «згори» неможливо.
Постійним атрибутом останнього десятиріччя було протиріччя між моделями розвитку банківсько-фінансового і реального секторів економіки. На відміну від нормальної ринкової економіки ці два сектори в Україні і досі існують у різних вимірах, по суті ізольовані один від одного і працюють кожен на себе. Так, частка кредитів, наданих суб'єктам господарювання, складає трохи більше 9 відсотків від валового внутрішнього продукту, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи — 50—60 відсотків. Власний капітал українських комерційних банків нині ледве перевищує 6 відсотків від ВВП. Тим часом у багатьох країнах з перехідною економікою цей показник наближається до 40 відсотків, а у розвинених — 80 і більше. Звісно, така банківська система не є і не може бути ефективним інструментом реалізації політики економічного зростання, і тим більше — інноваційного оновлення виробництва.
Слід відзначити і те, що позиція, якої Національний банк дотримувався в 1997—1998 рр., коштувала значних втрат для нашої економіки, зокрема вимивання значних валютних резервів.
У 2000 р. обсяги кредитування комерційними банками дещо зросли. Але цього дуже недостатньо. Розрахунки показують: за таких темпів для досягнення оптимальних параметрів кредитування реальної економіки потрібно як мінімум 30 років.
Більше того, банківська система України практично зупинилася у своєму розвитку. Вона не тільки не прогресує, а навпаки, нагромаджує і загострює застарілі проблеми.
В Україні надто швидко, ще у 1991 році, і явно поспішно пішли на «приватизацію» великих державних банків. Порівняймо: у ряді країн Східної та Центральної Європи до неї вдалися лише зараз, на завершальному етапі реформ. Це ще одна серйозна хиба трансформаційної моделі, якої у нас дотримувалися. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, необхідної законодавчої бази та інших об'єктивних передумов, стала фактичним грабунком, розкраданням державної власності, до речі, саме з цього взяло початок формування олігархічних структур.
Вже роки ведуться розмови про банк реконструкції та розвитку, а також про селянський (іпотечний) банк, однак реального поступу тут немає. У появі та функціонуванні таких банківських інвестицій, конче потрібних для нашої економіки, не зацікавлені «тузи» банківського бізнесу і ті, хто їх опікає. Робиться все можливе для того, щоб «заморозити» і це питання, заблокувати його вже на стадії постановки. Цьому немалою мірою сприяє, і більше того, заохочує таку позицію пасивність Кабінету Міністрів та Національного банку. Необхідність глибоких системних зрушень у банківській системі очевидна. І якщо не буде знайдено шляхів суттєвого її зміцнення, тіснішого поєднання інтересів цієї системи з процесами у виробничій сфері, на відчутні зрушення у реальній економіці нема чого розраховувати.
Фінанси населення Фінанси населення — це грошові фонди, які утворюються у жителів країни з надходжень, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності і які спрямовуються на примноження їх власності та підвищення добробуту. Вони виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції й використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження й розвитку соціальної інфраструктури. Держава, застосовуючи такі мобілізаційні механізми, як податкова система, страхування, пенсійні відрахування, митні, рентні та інші платежі, формує ресурси для державних фінансів, за рахунок яких можливими стають відповідні перегрупування ресурсів, стимулювання структурних зрушень в економіці і формування нових галузей. Іншу частину коштів населення утворюють добровільні внески й пожертвування до грошових ресурсів громадських організацій і політичних партій, спеціальних цільових фондів і коштів благодійних організацій, що використовуються для надання різноманітних соціальних послуг. Основними принципами утворення й використання фінансів населення є добровільність, громадська спрямованість, здебільшого некомерційний характер руху, самоокупність і самофінансування. У складі фінансів деяких громадських організацій можуть бути й доходи від господарської діяльності і проведення платних заходів, спеціальні грошові
відрахування з прибутку підприємств і навіть асигнування з державного бюджету (добровільні спортивні товариства). Конкретні види видатків визначаються характером діяльності:              у спортивних товариствах кошти
спрямовуються на утримання спортивних споруд та оплату праці відповідного персоналу, у культурно-освітніх організаціях — на оплату праці лекторів та утримання приміщень, у товаристві «Червоного хреста» — на санітарно-освітні заходи, надання допомоги населенню тощо. Особливу форму організації фінансів на добровільних засадах становлять спеціальні цільові й добровільні фонди. Спеціальні цільові фонди — це добровільні об'єднання грошових коштів різноманітних суб'єктів господарського життя і населення для здійснення конкретних програм і цілей економічного розвитку й вирішення соціальних проблем. Як правило, переважають у цих фондах надходження від спонсорів, а видатки їм мають на меті отримання прибутків. Серед благодійних фондів активною діяльністю вирізняються «Діти Чорнобиля», фонд «Відродження» та ін. Тому державні фінанси тісно взаємодіють з фінансами населення, а вони, в свою чергу, — з фінансами підприємств. Адже основну масу доходів населення отримує на підприємствах як оплату праці, дивіденди, відсотки за пайові внески тощо. Ним і фінанси населення вилучено з державного бюджету й утворено самостійні спеціалізовані резервні фонди, які ще називаються страховими фондами. Страхові фонди створюються також у колгоспах, кооперативах, на підприємствах. Розпочинають діяльність, крім державних страхових органів, акціонерні, змішані (з участи і іноземних фірм) страхувальні заклади. Не створюючи нових благ, система страхування сприяє подоланню інколи критичних ситуацій кожним господарським суб'єктом і тим самим стабілізує економіку в цілому. Нагромаджені через страхові платежі кошти використовуються насамперед для надання кредитів, купівлі акцій та облігацій підприємств, нерухомості тощо. Отже, формуючи систему страхування як один з найважливіших елементів ринкової інфраструктури, Україна започаткувала ринкові відносини в страхуванні, які цілком виключають використання мобілізованих коштів населення для потреб державного бюджету.
Виокремлення страхування в самостійний елемент системи грошових відносин створює сприятливі умови для розвитку страхових послуг, а через них забезпечуватиме сприятливі умови для впевненої і спокійної роботи підприємців, розширення ними господарського обороту, виступає надійним гарантом банківської позики та ефективної інвестиційної діяльності. Важливою є роль страхування в соціальній сфері. Соціальне страхування — це сукупність відносин, яка пов'язана з формуванням і витратами фондів грошових коштів для матеріального забезпечення непрацездатних. Суб'єктами соціального страхування є держава, підприємства та організації, профспілки й громадяни. Соціальному страхуванню властиві такі принципи: загальність забезпечення громадян соціальним страхуванням за рахунок насамперед коштів підприємств, організацій і держави; оптимальність поєднання інтересів особи, трудового колективу і суспільства при використанні страхових коштів; управління соціальним страхуванням через організації трудящих. Соціальне страхування формує грошові фонди для утримання непрацездатних, матеріального забезпечення у старості, на випадок хвороби, втрати працездатності чи її відсутності від народження, втрати годувальника, безробіття. Основними формами надання соціальної допомоги є виплати, фінансування послуг і надання пільг.
За умов майнового розшарування державна система страхування забезпечить дешеве обов'язкове страхування, щоб захищати інтереси малозабезпечених прошарків населення, а комерційні страхові компанії надаватимуть різноманітні послуги середнім і високодохідним верствам, а також фінансово стійким фірмам. Таке поєднання обов'язкового й добровільного страхування всіх суб'єктів економіки створить достатні передумови для акумулювання розпорошених коштів населення і спрямування їх на подолання економічної кризи, а далі й на забезпечення економічного зростання.
Суть кр ед.ит'у
У результаті реалізації вартості грошові кошти розподіляються й перерозподіляються між учасниками виробництва здебільшого не відповідно до реальної потреби в них. При цьому в одних з них виникають тимчасово вільні кошти, в інших — вільні матеріальні ресурси, а в третіх — нагальна потреба в цих ресурсах за відсутності грошей для їх купівлі. Щоб штучно не стримувався процес виробництва чи споживання, функціонують економічні відносини кредиту. Кредит — система економічних відносин, за допомогою якої мобілізуються тимчасово вільні кошти і здійснюється їхнє спрямування на потреби розширеного відтворення. Кредит (лат. сrеditum — позичка, борг) походить від «сrеdо» — вірю, довіряю, а пізніше стало означати позичку під довіру. З економічної точки зору поняття кредиту означає одну з найскладніших економічних категорій, пов'язану з передачею вартості у вигляді певної суми матеріальних ресурсів, готових виробів чи грошових коштів однієї юридичної чи фізичної особи у тимчасове користування на відповідно обумовлених засадах іншою. Це стало можливим тому, що капітал (К) має властивість розподілятися так:

капітал - власність - кредитор капітал - функція - позичальник
Становлення відносин кредиту тісно пов'язані з розвитком товарно- грошових відносин і налічує вже багато тисячоліть. Історично першою формою кредиту був лихварський кредит. Він надавався лихварями усім бажаючим на вкрай невигідних умовах під надвисокі проценти і не пов'язаний з процесом суспільного відтворення. Лише в умовах розвитку товарного виробництва кредит став формою руху позичкового капіталу і отримав безпосередній зв'язок з потребами забезпечення неперервності процесу відтворення. Умовно це можна зобразити у вигляді руху вартості:
з.в.
Г-Г-Т
р.с.
Проте рух вартості у кожного окремого товаровиробника пов'язаний з нерівномірністю видатків і надходжень. Відпливи і припливи коштів у кругообороті капіталів систематично породжують ситуацію, за якої у одних товаровиробників тимчасово вивільняються кошти, а в інших з'являються тимчасово зрослі потреби у них. Тому об'єктивними причинами, що зумовлюють необхідність кредиту, стали: особливості співвідношення між часом виробництва і періодом обороту продукції, величини робочого часу, характер виробленої продукції і споживаної сировини, сезонність виробництва, рівень цін і їх рух тощо.
Саме припливи і відпливи оборотних коштів зумовлюють відхилення фактичної потреби в них від норми і визначають мінімальні розміри власних грошових ресурсів сучасних підприємств і необхідність залучення додаткових, кредитних ресурсів. Щоб можливість виникнення кредитних відносин була реалізована, необхідні такі економічно-правові умови: по-перше, тимчасове використання у борг чужої власності вимагає наявності матеріальної відповідальності учасників кредитних угод і виконання взятих на себе зобов'язань. Це можливо за умов економічної відокремленості господарських суб'єктів як власників, що володіють правом юридичної самостійності і функціонують на основі комерційного розрахунку. По-друге, обов'язковою умовою виникнення кредиту є збіг економічних інтересів кредитора і позичальника. Кредитор однаково має бути зацікавленим у наданні позики, як і позичальник — у її отриманні. Оскільки такий збіг інтересів автоматично не досягається, то вирішальним є узгодження конкретних параметрів позички. Зокрема її забезпечення, строки кредитування, величини процентів тощо переважно визначаються кредитним договором.
Як найрозвиненіша форма товарно-грошових відносин кредит має складну структуру. На поверхні економічних інтересів він виступає як передача в тимчасове користування матеріальних вартостей у грошовій чи товарній формі. Але як економічна категорія кредит становить сукупність певних економічних відносин, відокремлення яких відбувається на власній основі особливостей суб'єктів і об'єктів. З одного боку, кредит можна охарактеризувати як відносини між кредитором і боржником з метою повернення позиченої вартості. При цьому виникнення кредитора й позичальника зумовлене не самим фактом незбігання в часі відвантаження товару і його оплати, а угодою про відстрочку платежу, тобто укладанням кредитної угоди.
Кредитор — суб'єкт кредитного відношення, що надає вартість у тимчасове користування. Джерелом коштів для надання позичок можуть бути як власні кошти кредитора, так позичені. Позичальник — суб'єкт кредитного відношення, який отримує позичку.
Позичальниками можуть бути й юридичні фізичні особи, що тимчасово потребують додаткових коштів. Водночас претендент на отримання позички має подати економічні і юридичні гарантії повернення позичених коштів після збігу строку кредиту. Такими гарантіями можуть бути: надання застави, зобов'язання гаранта (як правило, банку) погасити борг у випадку неплатоспроможності позичальника тощо. Об'єктом кредитної угоди виступає позичена вартість. її відособлення як особливої категорії вартості пов'язане насамперед із характером її руху: від кредитора до боржника, а потім від позичальника до кредитора. Необхідність повернення позиченої вартості позичальником зумовлена збереженням прав власності на неї кредитора. А забезпечується воно поверненням після використання позиченої вартості в господарстві позичальника. Саме поворотний характер позиченої вартості передбачає її збереження на всіх стадіях цього руху. Це означає, що боржник після використання позички у своєму відтворювальному процесі повинен повернути кредитору вартість, що є рівноцінною отриманій у кредит.
Реалізація вимог законів ринку у кредитних відносинах забезпечується шляхом встановлення і дотримання принципів кредитування усіма їх учасниками. Провідними серед них є взаємна довіра, добровільність, рівноправність учасників кредитного договору, повага прав і обов'язків сторін, взаємовигода та економічна доцільність. Такі принципи кредитування, як строковість, поворотність, платність, забезпеченість позики, кредитоспроможність позичальника, рівноправність сторін у кредитних відносинах, розраховані на забезпечення господарської самостійності та матеріальної відповідальності за результати діяльності, партнерський, взаємовигідний характер відносин кредитора й позичальника. Кредит як економічна категорія пов'язаний з іншими вартісними категоріями. Тому його принципи також і загальноекономічні. З цієї точки зору йому притаманні такі принципи, як:
а) економічність, тобто досягнення найбільшої ефективності використання позички при найменших кредитних вкладеннях;
б) комплексність, яка означає проведення такої кредитної політики, що найкраще враховує закономірності розвитку економіки у визначений час;
в) диференційованість — різний, здебільшого навіть індивідуальний, підхід до кредитування кожної з категорій позичальників.
Рушійним мотивом кредитування є одержання додаткового доходу (прибутку) кожним суб'єктом кредитних відносин: кредитор одержує його у вигляді процента на позичені кошти, а позичальник — у вигляді прибутку на позичені кошти, використані в підприємницькій діяльності чи на розширення свого особистого споживання.
Суть кредиту та його характерні риси розкривають його функції. Перерозподільча функція кредиту полягає в прямому задоволенні тимчасових потреб у засобах одних юридичних і фізичних осіб за рахунок тимчасово вільних ресурсів інших. Щоправда, при комерційному кредиті попереднього вивільнення ресурсів немає. Кредит у даному випадку надається тільки за
умови наявності у кредитора вільних коштів, а при їх відсутності — можливості їх позичити на засадах поворотності. Це дає змогу:              а)
перерозподілом коштів охопити практично всі тимчасово вільні кошти суспільного господарства; б) забезпечити значно більшу доступність кредиту порівняно з іншими джерелами, скажімо, з бюджетними ресурсами; в) задовольнити тільки тимчасові потреби в додаткових коштах; г) перерозподілити і грошові, й матеріальні ресурси.
Функція заміщення наявних грошей кредитними операціями пов'язана із специфікою сучасної організації грошового обороту, коли основна частина розрахунків і надання кредиту здійснюється за допомогою банків. Вкладаючи і зберігаючи гроші в банку, клієнт не тільки сам вступає у кредитні відносини з ним, а й створює умови для заміни готівкових грошей кредитними операціями у вигляді записів на банківських рахунках. Безготівкові розрахунки також є кредитними операціями, тому що строки і відвантаження продукції і її оплата, як правило, не збігаються. Залежно від того, що випереджає у часі (отримання товарів чи грошей), — або постачальник кредитує одержувача, або одержувач — постачальника. У практичній організації і кредитних відносинах вирізняються кілька форм і видів кредиту. Залежно від форми коштів, у якій вони надаються, розрізняють товарну форму кредиту (комерційний кредит) і грошову. У ринковій економіці переважають грошові кредити, тому що вони адекватні характеру товарно-грошових відносин. Обидві форми кредиту застосовуються всередині країни та в зносинах з іншими країнами; тому кредит буває національним (внутрішньодержавним) і міжнародним. Національний кредит набуває таких форм:              банківського,              державного,              комерційного,
споживацького, клірингового й поточного кредитів.
Найпоширенішим різновидом кредиту є комерційний кредит. Це такий кредит, який за взаємною домовленістю надається одним підприємством іншому через поставку товарів з відстрочкою платежу. Основними умовами отримання платежу є його цільовий характер, поворотність у певний строк, забезпеченість позики матеріальними ресурсами й платність.
Банківська система України
Вся сукупність кредитних відносин разом з формами та методами кредитування, фінансовими та комерційними установами, що обслуговують їх, становить кредитну систему. Головною ланкою кредитної системи є банки, які одночасно виступають і покупцями, і продавцями грошових коштів. При цьому акції банків щодо залучення грошових коштів являють собою пасивні операції, а продаж та інвестування — активні.
Активні операції банків здійснюються за принципами строковості, цільового характеру, забезпеченості та платності кредиту, а пасивні — це грошові кошти, передані в банк їхніми власниками для зберігання на визначених умовах. Сучасна кредитна система включає, скажімо, в Україні державні кредитні та кредитно-фінансові установи, кооперативні, акціонерні кредитні товариства. Вже розпочинають фінансово-кредитну діяльність фінансово-виробничі об'єднання, консорціуми, а також іноземні банки та фізичні особи. Світовий досвід показує, що найефективніше себе зарекомендувала така банківська система, яка складається з дворівневих частин: на вищому рівні — центральний, або національний, банк, який наділяється монопольним правом випуску грошей в обіг і контролю з станом грошового обігу, та розгалужена система комерційних спеціалізованих банків. Може бути й інша структура, наприклад, у США функцію центрального банку виконує Федеральна резервна система, яка складається з Ради керуючих і 12 федеральних банків. Останні, щоб здійснювати контроль за всією грошовою масою і не допустити інфляції, пов'язані жорсткими угодами й підкоряються наказам лише Ради керуючих. Водночас ці 12 резервних банків виконують функції центральних банків для окремих територій, на яких вони розміщені.
Досвід функціонування Федеральної резервної системи є корисним для докорінної реформи банківської системи. Адже національні банки тепер незалежних держав також могли б утворити міжбанківський союз, на базі якого забезпечувати виконання міждержавних розрахунків, встановлювати параметри регульованої грошової маси, замінивши таким чином єдиний центральний банк. В основу функціонування резервної системи покладено принцип жорсткої грошової політики: чим менше грошей в обігу, тим краще для суспільства. Саме резервна система здатна ефективно забезпечити стабільність купівельної сили грошової одиниці, дотримання платіжної дисципліни, завдання мобілізації резервів і нагромаджень, утримання й використання грошових ресурсів, забезпечення стабільності та життєздатності фінансово-кредитних установ та ринків.
Банківська система України будується на дворівневій основі: Національний банк України — вищий рівень, всі інші банки й кредитні установи інших типів — нижчий рівень. Національний банк України як емісійний центр став провідним фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і регулятором кредитної системи, стає автономним органом управління грошово-кредитною системою. На щорічних сесіях Верховної Ради України Національному банку затверджуються лише основи єдиної державної грошово-кредитної політики, максимальні межі грошової маси в обігу, основні напрями відсоткової та валютної політики та методи її регулювання.
Звільняючись від операцій з клієнтами, Національний банк взаємодіє з усією системою комерційних банків. Він встановлює відповідні рівні їхніх обов'язкових резервів, якщо необхідно, кредитує комерційні банки резервними засобами, здійснює операції на ринку цінних паперів. Поряд з правами застосування санкцій, контролю за дотриманням комерційними банками законодавства Національний банк надає їм кредити, купує (продає) векселі і чеки, державні цінні папери, іноземну валюту, забезпечує зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів і золотих запасів. Він представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн. Проте головним у діяльності Національного банку стане досягнення таких стратегічних завдань:
по-перше, забезпечення стабільного, безінфляційного, збалансованого розвитку української економіки;
по-друге, проведення єдиної державної політики в грошовому обігу, кредитуванні, організації міжбанківських розрахунків, координації діяльності банківської системи в цілому:
по-третє, визначення курсу гривні відносно до валют інших країн; по-четверте, реалізація монопольного права випуску грошей в обіг.
До складу Національного банку входять:              1) державна Скарбниця
України. її функцією є зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів; 2) валютна біржа, де купують і продають за вільними ринковими цінами іноземну валюту; 3) зовнішньоекономічний банк, через який встановлюються прямі кореспондентські зв'язки з іноземними банками; 4) розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які й складають «кістяк» резервної системи.
Другу, умовно нижчу частину фінансово-кредитної системи, становить розгалужена система комерційних банків та їхніх відділень, які своєю діяльністю доходять до будь-якого товаровиробника і здійснюють усі кредитні операції. Тому комерційні банки виконують функції акумулювання тимчасово вільних коштів і надання їх у строкове користування всім бажаючим. Вони працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто їх функціонування передбачає пошук найефективніших операцій, прибутковість, незалежність від органів державної влади у прийнятті рішень щодо поточної банківської діяльності.
Комерційні банки створюють асоціації, спілки, інші об'єднання для вдосконалення власної діяльності та захисту своїх інтересів. Правовим документом, що дозволяє комерційну банківську діяльність, є ліцензія Національного банку України. За статутним фондом і способом його формування комерційні банки виступають у вигляді акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю. їх засновниками можуть бути юридичні й фізичні особи, але частка будь-якого засновника не повинна перевищувати 35% статутного фонду.
Комерційні банки бувають універсальними й спеціалізованими, галузевими й регіональними. Наприклад, комерційні банки універсального типу акумулюють грошові кошти населення, підприємств, організацій, здійснюють грошові розрахунки, розміщують кредитні ресурси, надають традиційні банківські послуги, керують грошово-кредитним обігом. Водночас універсальні банки не претендують на монопольне становище в банківських операціях. Вони в рівних умовах конкурують за вигідніші депозитні ставки, вільний вибір клієнтів. Докорінно змінилися стосунки цих банків з підприємствами. В їх основу покладено партнерство, рівноправність, ступінь ризику та платоспроможність боржника. За допомогою кредиту для боржників такі відносини гарантують широкі можливості швидко нарощувати виробництво й отримувати додатковий прибуток.
Отже, за універсальними банками — майбутнє. Водночас їхня система доповнюватиметься численними спеціалізованими, кредитними, кооперативними, селянськими, інвестиційними, а також іноземними банками. До розгалуженої і демонополізованої системи банків долучатимуться пенсійні фонди, брокерські та лізингові фірми. Цілком доречними в такій системі стануть і державні банки, які фінансуватимуть з державного бюджету України кошти на здійснення загальнонаціональних проектів і програм. Фінансування капітального будівництва здійснюють довгостроковими кредитами інвестиційні банки. Вони також фінансують реновацію основних фондів промислових підприємств, транспорту, зв'язку, а також житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. Існує ряд інших спеціалізованих банків. Експортно-імпортний банк України, який розпочав свою діяльність з 1 січня 1992 р., отримав повноваження на фінансування й кредитування експортно-імпортних поставок товарів та інших операцій згідно
з ліцензією Національного банку України.
Свою сферу діяльності в ринковій економіці матимуть холдінгові компанії, які, придбавши контрольний пакет акцій підприємств, будуть контролювати їхню діяльність, видавати кредити під заставу торгових та промислових підприємств, організовуватимуть виробництво на підприємствах, котрі за угодою з власниками передані їм для управління. Серед небанківських кредитно-фінансових установ особливе місце посідають страхові компанії. Вони здатні мобілізувати чужі грошові ресурси для вкладення в цінні папери, а також для надання позик. До небанківських фінансових інститутів належить також ломбард, який надає позики для особистого споживання під заставу рухомого майна. Для нього є характерним надто високий відсоток за позику, і не завжди є надія викупити закладені речі. Таким чином, в Україні формується розгалужена кредитна система, яка ліквідує державну монополію, раціональніше організовує грошовий обіг, а емісію грошей приведе у відповідність з дією законів грошового обігу.
Кр едит'ні гроші
Знаряддям кредиту виступають кредитні гроші. Це — знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредиту. Вони, як і повноцінні гроші, виникли в процесі стихійного розвитку ринкових відносин, коли взаємна довіра суб'єктів ринку досягла такого рівня, що один із суб'єктів наважився передати другому товар чи іншу вартість під зобов'язання заплатити в майбутньому. Сам торговий обіг породив торгові гроші у формі боргової розписки, які стали обертатися як засіб обігу й платежу. Представниками кредитних грошей є вексель, банкнота, чек та інші платіжно-розрахункові документи, пов'язані з оформленням і здійсненням кредитних операцій. Кредитні гроші мають значні переваги над паперовими. Вони не знецінюються, в обігу перебувають визначений час, скорочують потребу в наявних готівкових грошах, зменшують витрати обігу і прискорюють його. Розширення обігу кредитних грошей робить грошовий обіг значно еластичнішим, гнучкішим і чутливішим до потреб суспільного виробництва.
Виникають кредитні гроші з функції платежу, в обіг випускаються банками і не мають примусового обертання. З одного боку, кредитні гроші забезпечені товарами, золотом, іноземною валютою та іншими активами банків, а з іншого — не мають самостійної вартості. Як і паперові гроші, вони є лише знаками вартості, представниками повноцінних грошей та їх замінниками в процесі обігу. Подібна двоїстість кредитних грошей не допускає ототожнення їх з паперовими. На відміну від останніх вони слугують одночасно і знаками золота, і кредитними документами, які виражають реальні вартісні відносини між кредиторами та боржниками.
Знаряддям комерційного кредиту став вексель — письмове боргове зобов'язання суворо встановленої форми, яке дає його власнику (векселевласнику) безперечне право після закінчення визначеного строку вимагати з боржника сплати вказаної суми грошей. Характерними рисами вексельного зобов'язання є абсолютність, тобто у векселі не вказується і не пояснюється обставина появи боргового зобов'язання, і безсуперечність, яка означає, що право векселевласника на отримання платежу в указаний на векселі строк безперечне. У випадку несплати вказаної у векселі суми у відповідний час стягнення грошей з боржника проводиться в примусовому порядку після складання нотаріусом акта про опротестування векселя.
Оскільки комерційний кредит має такі межі, як розміри наявних резервних коштів у товаровиробників, швидкість і регулярність зворотного притоку грошових засобів, а також обмежений напрям, то і вексельний обіг є обмежений. По-перше, він обслуговує оптову торгівлю, тому що в роздрібній торгівлі за товари покупці розраховуються готівкою; по-друге, в оптових операціях суми вексельних вимог і зобов'язань кожного контрагента не збігаються, тому сальдо взаємних вимог і зобов'язань не піддаються гасінню і сплачуються готівкою; по-третє, як боргові зобов'язання окремих осіб векселі обертаються лише серед обмеженого кола функціонерів, котрі впевнені в платоспроможності векселедавців та індосантів. Індосант — особа, яка зробила надпис на векселі про передачу права на отримання платежу іншою особою. Водночас він зобов'язаний сплатити за векселем усю суму, якщо векселедавець виявився неплатоспроможним. Сам надпис на векселі називається індосаментом.
Векселі можуть бути: прості — вексельне зобов'язання боржника на ім'я кредитора, в якому вказано місце і час видачі боргового зобов'язання, його сума та місце і час платежу; переказні (тратти) — письмовий наказ кредитора боржнику про сплату визначеної суми грошей третій особі чи пред'явнику векселя. Такий вексель функціонує за принципом: трасант — трасату — реміненту, де трасант — особа, що видала переказний вексель, трасат — особа, яка зобов'язана здійснити платіж, а рємінентом є особа, якій передається право на отримання грошей.
Таким чином, комерційний кредит, як і обіг кредитних грошей, які його опосередковують, безпосередньо пов'язаний з товарними операціями, з рухом матеріальних цінностей. Ось чому кредитні гроші випускаються в обіг на суворо визначений час і гарантовані від знецінення.
Вказана вище обмеженість вексельного обігу переборюється за допомогою банківського кредиту, знаряддям руху якого виступають банкноти. Це — кредитні знаки грошей, які випускаються емісійними банками для заміни грошей як засобу обігу та платежу. Банкноти є безстроковими зобов'язаннями банку і підлягають оплаті в будь-який час. Замінивши в банку приватний вексель на банкноти, їх власник гарантовано отримує кошти боргу, бо банкноти мали до початку XX ст. подвійне забезпечення:              кредитне
(комерційний вексель) та металеве (золотий запас банку). Після завершення строку, на який видавалися банкноти, вони регулярно надходили до емісійного банку, що надійно перешкоджало переповненню каналів грошового обігу надлишковою масою банкнот.
Зазначені вище характерні риси банкнот протягом тривалого історичного періоду (до Першої світової війни) суттєво відрізняли їх від паперових грошей. Тогочасні банкноти були відмінними, по-перше, за походженням, тому що вони виникли на основі функції грошей як засобу платежу, у зв'язку з розвитком товарообороту й кредиту, а паперові гроші виникли з функції грошей як засобу обігу; по-друге, банкноти й паперові гроші різняться за характером емісії:              паперові гроші випускалися в обіг державним
казначейством для покриття бюджетного дефіциту, а банкноти — емісійними банками для кредитування обороту; по-третє, якщо випущені в обіг паперові гроші застрявали у каналах обігу, то закономірністю банкнотного обігу був регулярний поворотний приплив до емісійного банку; по-четверте, якщо паперові гроші були нерозмінними на золото, то банкноти розмінювалися на металеві гроші; по-п'яте, відмінними вони були і за рівнем стабільності. Випуск паперових грошей для покриття фінансових потреб держави без узгодження з потребами товарообороту в засобам обігу й платежу та відсутність їх розміну на золото зумовили інфляційний характер паперово-грошової емісії. І навпаки, кредитний характер банкнотної емісії і вільний розмін на металеві гроші забезпечували відповідність банкнотного обігу потребам у грошах і робили банкноти стабільними й непіддатними знеціненню.
Закон обігу розмінних банкнот полягає в тому, що кількість банкнот в обігу дорівнює кількості золота, необхідного для даного товарообігу, а кожна банкнота є представником позначеної на ній кількості золота. При цьому золотий запас банку виконував трояку роль: по-перше, він слугував запасним фондом світових грошей, тобто резервом, з якого країна поправляла пасивне сальдо свого платіжного балансу; по-друге, запасним фондом для внутрішнього металевого обігу, звідки золото надходило до каналів обігу, якщо зростала потреба товарообороту в золотих монетах; по-третє, запасним фондом, який забезпечував розмін банкнот і повернення вкладів емісійного банку.
Оскільки нині золото не використовується в обігу, не існує розміну банкнот, остільки нерозмінні банкноти в сучасному обігу займають проміжне положення між справжніми банкнотами і паперовими грошима. Більше того, за своєю суттю сучасні банкноти наблизилися до паперових грошей, досить часто вони випускаються і знаходяться в обігу в надлишковій кількості і знецінюються від інфляції. Запобігти цьому може вільний розмін банкнот на золото, коли зайві для обігу банкноти пред'являються в банк для обміну на золото.
Кредитним знаряддям обігу, яке відіграє важливу роль у господарському житті, стали чеки — письмові накази власника поточного рахунку банку про виплату зазначеної суми чекоодержувачу або про переведення її на його рахунок. Виникнення чека пов'язане з депозитом, тобто вкладом певної суми грошей її власником у банк з правом подальшого їх використання за допомогою розписки банку при оформленні платежу чи за допомогою домовленості з банком про те, що власник даватиме письмові накази про видачу всієї чи частини суми, а банк виконуватиме їх. З таких наказів розвинувся чек.
Хоч виникнення чека пов'язане з банкнотою, проте він має багато істотних відмінностей як за формою, так і за роллю в обігу. Насамперед він виписується клієнтом банку, тому не вповні гарантує, що чекодавець справді має вклад у банку і що банк обов'язково виконає платіж. У колишньому СРСР законодавством заборонялося власнику чека передавати його третій особі, тобто він взагалі не брав участі в грошовому обігу і використовувався лише як технічний засіб безготівкових розрахунків.
Чеки відіграють винятково важливу роль у господарському житті, тому що вони: по-перше, служать засобом отримання готівкових грошей з поточного рахунку банку або самим вкладником, якщо він виписує чек на самого себе й подає його до оплати в банк, або його партнерами, коли чек виписано на іншу особу. При цьому чек не функціонує як знаряддя обігу, а виконує функцію платежу; по-друге, чеки є засобом обігу й платежу, тому що вони передаються із рук у руки для оплати куплених товарів чи для покриття боргу; по-третє, чеки виступають засобом безготівкових розрахунків. Це трапляється тоді, коли учасники господарського життя видають чеки своїм партнерам і, в свою чергу, отримують чеки від інших.
Існують кілька видів чеків: іменні на певну особу, які не передаються іншим: ордерні чеки на певну особу, але з правом передачі їх за індосаментом іншим особам; пред'явницькі чеки, н;і яких не указано ім'я чекоодержувача та які можуть передаватися іншим особам без індосамента. Із зазначених чеків найпоширенішими є ордерні на певну особу і які не підлягають передачі.
Економічна природа чеків полягає в тому, що вони, по-перше, слугують засобом отримання готівки з поточного рахунку банку самим вкладником, коли він виписує чек на власне ім'я і пред'являє його до оплати в банк, або його контрагентом, якщо чек виписано на іншу особу; по-друге, виступають засобом оплати за куплені товари або в погашення .боргу; по-третє, виконують функцію безготівкових розрахунків. Останнє пов'язане з тим, що товаровиробники видають чеки своїм контрагентам і, в свою чергу, отримують чеки від них. Тому значна частина поточних розрахунків за чеками може здійснюватися шляхом взаємного погашення, без виплати готівки.
В обігу є навіть чеки «лише для зарахування». Вони використовуються виключно для безготівкових розрахунків. Щоб не сплачувати готівкою навіть чек, який належить клієнту іншого банку, здійснюється кліринг, тобто діє система безготівкових розрахунків між банками.
Саме перехід до переважно безготівкових форм розрахунків з широким використанням чеків, кредитних карток властивий сучасному грошовому обігу цивілізованих країн світу. Зокрема, в США лише 3% загальної кількості грошей, що знаходяться в обігу, становлять дрібні металеві монети, 24% — банкноти, які не обмінюються на золото, а решта 73% — чекові депозити, тобто поточні рахунки або безстрокові вклади в банках, які обслуговують значну частину товарообороту засобів виробника і споживчих товарів та послуг. При цьому основна маса чеків виписується на суму, меншу за 25 дол. і тільки 0,5% їх — на суму 10 тис. дол. і більше.
Отже, поширення кредитних грошей має значні переваги над паперовим обігом, значно скорочує потребу в готівкових грошах, спрощує і прискорює грошовий обіг.

ЦІННІ НАПЕРИ Й ФОРМУВАННЯ ФОНДОВОЇ БІРММ
Види цінних папе рів
Для забезпечення платежів та кредитів, прискорення й полегшення розрахунків, а також для застав на укладені угоди використовуються цінні папери. Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери об'єктивно необхідні, тому що вони: а) оперативно задовольняють потреби здійснення платежів; б) прискорюють і полегшують розрахунки між суб'єктами виробничо-комерційної діяльності; в) дають змогу вирішувати проблеми надійності гарантій у вигляді застав на укладені угоди тощо.
Як кредитні знаряддя обігу цінні папери виступають знаками вартості, що виникають на основі кредиту й виконують дві функції: а) засобу обігу; б) засобу платежу. Вони не мають самостійної, внутрішньої вартості, тому що в них не втілено абстрактної суспільно необхідної праці, і виступають як знаки повноцінних грошей, їх представниками й замінниками в процесі обігу. Тобто цінні папери в такому розумінні наближаються до паперових грошей. Однак вони суттєво відрізняються від останніх, тому що слугують одночасно і знаками золота, й кредитними документами, що виражають відносини між кредиторами й позичальниками.
На внутрішньому ринку цінні папери виконують такі функції: а) слугують насамперед інструментом інвестування й кредитування різних сфер і галузей економіки, допомагають акумулювати й залучати до господарського обороту розрізнений тимчасово вільний фінансовий капітал і кошти населення;
б)              забезпечують перелив інвестиційних і кредитних ресурсів у надприбутковіші сфери виробництва. При цьому цінні папери виконують роль об'єктивного індикатора розподілу й перерозподілу капіталу по сферах, галузях, видах діяльності, а також підвищення ефективності його функціонування у даних сферах; в) слугують інструментом фінансування й рефінансування дефіциту бюджетної системи, перешкоджають надлишковій емісії грошей і стримують розвиток інфляції; г) надають підприємцям багатоваріантний вибір джерел фінансування й кредитування; д) відіграють роль гнучкого механізму зміни суб'єктів власності, створення змішаного капіталу; є) регулюють сумарний купівельний попит, стримують спекулятивну активність тієї частини населення, що має вільні фінансові ресурси, забезпечують власникам цінних паперів і додаткове джерело доходів, що перевищують розмір депозитного банківського відсотка.
В Україні випускаються в обіг і обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати й векселі. Цінні папери можуть бути іменними (тоді вони передаються шляхом повного індосамента, або на пред'явника, обертаються вільно і можуть використовуватися для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів). Юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що ви пливають з умов їх випуску (дивіденд, відсоток), називається емітентом. Емітент усі зобов'язання повинен виконувати в строки і в порядку, які передбачені рішенням про випуск цінних папері н за законодавством України.
Прибуток, який приносять цінні папери, може бути проданий на фондовій біржі. Це зумовлює курс цінних паперів, тобто ту ціну, за якою вони продаються. Ціна прямо пропорційна принесеному цінними паперами прибутку й обернено пропорційна нормі позичкового відсотка. Наприклад, якщо якийсь цінний папір приносить прибуток (П) в 20 гривень, а норма позичкового відсотка (Ц) — 4%, то

20 грн * 100
500 грн.
Ціна
4

Акції
Провідні позиції серед різних видів цінних паперів у ринковій економіці займають акції. Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову (майнову) участь у статутному фонді акціонерного товариства, членство в ньому та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденда, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Акція має такі обов'язкові реквізити:              фірмове найменування
акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування «акція», її порядковий номер, дата випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника для іменної акції, розмір статутного фонду акціонерного товариства, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів, підпис голови правління й печатку. Акції можуть бути іменними, на пред'явника, привілейованими та простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій, їх обіг фіксується у книзі реєстрації в акціонерному товаристві, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість у руках кожного акціонера. Щодо акцій на пред'явника, то тут реєструється лише загальна кількість.
Пред'явницькі акції в свою чергу поділяються на два види: а) звичайні; б) привілейовані. Звичайні акції дають право на дивіденди, що коливаються залежно від результатів господарсько-фінансової діяльності акціонерного товариства і величини отриманого прибутку. Власник звичайної акції ризикує не отримати дивідендів взагалі, бо отримує їх останнім і лише з тієї частини прибутку, що залишається після розподілу за привілейованими акціями. Водночас він має право заслуховувати на зборах акціонерів адміністрацію, затверджувати її звіти, брати участь у виборах керівних органів акціонерного товариства. Кожна звичайна акція — це один голос на зборах акціонерів. Тому її власник стає не лише власником паю, а й співвласником підприємства, який може брати участь в управлінні ним.
Привілейовані акції можуть випускатися розміром до 10% статутного фонду. Вони дають переважне право їх власникові на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Власники привілейованих акцій участі в управлінні не беруть, а щорічно виплачуваний їм дивіденд є фіксованим відсотком до номінальної вартості акції. На перший погляд привілейовані акції дають їх власнику значний виграш порівняно з власником звичайних акцій. Він не лише отримує фіксований дохід навіть тоді, коли коштів не вистачає для оплати дивідендів усім іншим акціонерам, а й на випадок банкрутства його збитки мінімальні.
Привілейовані акції вигідні також тому, що їх можна в будь-який час обміняти на встановлену кількість звичайних акцій того ж емітента з можливим виграшем від приросту їх курсової вартості. Але власник привілейованих акцій хоча і є власником, та не є господарем акціонерного товариства, тому що не бере участі в управлінні ним. У цьому криється принципова відмінність привілейованих акцій від звичайних. />За рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні товариства після сплати податків, інших платежів та відсотків за банківський кредит, власникам акцій сплачується дивіденд, розмір якого залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та споживаною частинами, виду й кількості акцій та інших факторів. Намагання акціонерних товариств підтримувати дивіденди на високому рівні пояснюється тим, що від цього залежить курс акцій і визначається рейтинг корпорації, який, у свою чергу, визначає її спроможність через високу репутацію залучати достатню кількість позичкового капіталу або використовувати для додаткового випуску акцій. Отже, акція є формою розподілу частини додаткового продукту за вартістю, а тому дивіденд нічого спільного не має з розподілом за працею.
Громадян колишнього СРСР тривалий час повчали, що згідно з «Капіталом» К. Маркса, дивіденд є частиною реалізованої додаткової вартості, джерелом нетрудових доходів, і тому його не можна узгодити з трудовим вкладом. Адже розміри дивіденда пропорційні номінальній ціні акції, а не трудовому вкладу. Як же тепер ми маємо розглядати дивіденд? Насамперед слід мати на увазі, що політики минулого орієнтували теорії на розробку версії «споживацького соціалізму», в якому основними засобами виробництва володіла держава та її органи. Тому й функцію виробничого нагромадження могли виконувати виключно ці органи. Нині ж, коли визнано право кожного громадянина України володіти засобами виробництва, він може здійснити його з допомогою купівлі акцій, тобто брати участь у виробничому нагромадженні. Якщо існує право формування засобів виробництва, то чому ж не визнати і право дивіденда? При цьому не треба боятися диференціації доходів у власників акцій, тому що вона стимулює вдосконалення виробництва, робить усіх власників акцій співвласниками колективного за своїм характером виробництва. Побоювання стосовно того, що власники акцій можуть жити не працюючи, знімаються за допомогою відповідної податкової політики. У тлумаченні дивіденда слід виходити з того, що хоч він і не є безпосереднім результатом праці власника вкладених в акцію коштів і в такому розумінні допустиме його тлумачення як нетрудового доходу, проте він не може привласнюватися всіма працівниками акціонерного підприємства. Адже, скажімо, за кошти акціонерів тут здійснюється технічна модернізація і забезпечується таке вдосконалення технологій та організації виробництва, яке й забезпечує зростання продуктивності живої праці. Отже, зростання продуктивності праці, а не інтенсифікація забезпечило збільшення прибутковості. При цьому трудові зусилля працівників акціонерного підприємства залишаються незмінними. Тоді, за що ж їм додатково платити? Справедливо, що ці кошти перетворюються в джерело дивіденд. Більше того, підвищення оплати праці працівників акціонерного товариства за рахунок вкладення коштів акціонерів було б украй недоцільним, призвело б до прямого «паралічу» їхньої заінтересованості в інтенсивній праці. Саме таке становище нині склалося на державних підприємствах, що стало одним із факторів поглиблення кризи. За вільного продажу акцій неможлива і гіпертрофія економічної влади в акціонерних товариствах. Запобігти цьому можна шляхом законодавчого регулювання величини індивідуального володіння акціями, придбанням певного пакета акцій колективом підприємства та державою. Водночас акції працівників акціонерного товариства становлять довготривалу основу їхньої матеріальної заінтересованості, роблять кожного господарем, що зацікавлений у стабільній діяльності підприємства на далеку перспективу. Якщо ж колектив підприємства виступає як один із засновників акціонерного товариства, то він бере безпосередню участь у визначенні загальної кількості акцій (вона не може бути більшою за статутний фонд чи вартість усього майна), а також у вирішенні питань, кому і скільки акцій продавати. Акціонерні товариства мають незаперечні переваги над державними підприємствами. Адже власники акцій, навіть не працюючи на підприємстві, зацікавлені в підвищенні його прибуткові. Більше того, акціонери можуть підтримати і таке рішення, щоб прибуток, скажімо, не розподіляти між акціонерами, а повністю використати на закупівлю досконалішого обладнання. Наприклад, акціонерне товариство із статутним фондом в 10 млн грн. отримало після сплати податків прибуток в 1 млн грн. Це означає, що можна сплатити дивіденд в 10%. Але акціонерне товариство вирішило закупите новітнє обладнання для докорінної реконструкції основних виробничих фондів. За умов ринкової економіки все майно вже становитиме 11 млн грн., вартість однієї акції вже дорівнюватиме не 1000 грн., а 1100 грн. Коли ж врахувати подальші перспективи зниження витрат матеріалів та праці, то ринкова вартість акцій додатково зросте ще на 50—100 грн. Ось чому акціонерам вигідніше вкладати кошти в технічне й технологічне вдосконалення виробництва, ніж прагнути до постійного збільшення дивідендів.
Величина дивідендів не може бути довільною. Вона залежить насамперед від величини прибутку, тривалості періоду, по закінченні якого оцінюється цей прибуток, від бажання людей заощаджувати чи витрачати кошти на поточні споживацькі потреби, від величини ризику, економічної кон'юнктури та індексу інфляції, кільки вона змінює купівельну силу грошових одиниць.
Важливою перевагою акціонерного товарова є також його обмежена відповідальність за зобов'язаннями. Власник акцій ризикує лише капіталом, вкладеним в акції. В акціонерних товаришах формуєтеся демократичне управління, розширюється громадський контроль за фінансово-господарською діяльністю, стимулюється якісна праця акціонерів-пайовників.
Облігації
Функцію мобілізації зовнішніх фінансових коштів досить ефективно виконують такі цінні папери, як облігації.
Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк, з виплатою фіксованого щорічного відсотка. У кожній країні існує своя специфіка емісії та розповсюдження облігацій. Законом України «Про цінні папери» визначено такі вимоги до емітентів облігацій: по-перше, акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму не більшу від 25% розміру статутного фонду і тільки після повної оплати всіх раніше випущених акцій; по-друге, емітент, випускаючи в обіг облігації, мусить бути незбитковим протягом останніх трьох завершених фінансово-господарських років або з часу утворення, якщо даний строк менший трьох років; по-третє, емітент не повинен мати прострочену заборгованість кредиторам і за внесками до бюджету; по-четверте, емітент зобов'язаний цілком сплатити статутний фонд на той час, коли він приймає рішення про емісію облігацій. Вказана інформація, звичайно, надається відповідним фінансовим органам, які перевіряють і реєструють її, дають дозвіл на випуск облігацій. Водночас і потенційні інвестори перед купівлею облігацій все-таки самостійно мають з'ясувати реальний фінансово-економічний стан даного емітента. В Україні як боргове зобов'язання облігації випускаються двох видів: а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик; б) облігації підприємств. Крім того, облігації можуть бути іменними і на пред'явника, відсотковими й безвідсотковими (цільовими), можуть вільно обертатися або з обмеженим колом обігу. Вільне обертання облігацій зумовлює їхню номінальну й ринкову вартість, або ціну. Номінальною називається вартість облігації, зазначена в ній. Ціна, за якою облігації купуються і продаються на ринку, називається курсом облігацій. Цей курс залежить від номінальної вартості, річного доходу, який вона приносить, рівня позичкового відсотка, кількості років, що залишилася до погашення облігації, та співвідношення між пропонуванням облігацій та попитом на них.
На курс облігацій відчутно впливає стан економіки, державних фінансів та грошового обігу. В умовах інфляційного знецінення грошей попит на облігації різко зменшується і водночас зростає попит на звичайні акції та облігації, що конвертуються. Облігації всіх видів купуються громадянами лише за рахунок їхніх особистих коштів. Підприємства можуть придбати облігації всіх видів за рахунок чистого прибутку. Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред'явника. Обов'язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуги), під які вони випускаються. Отримані кошти від реалізації облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик направляються до відповідного бюджету, а підприємств — на цілі, визначені при їх випуску.
До недавнього часу в нашій економічній літературі облігації трактувалися лише як фіктивний капітал, що є об'єктом спекуляцій і спрямований на нетрудове отримання додаткової вартості. Відкидаючи цю догму, ми виходимо з того, що облігації — фактично свідоцтва про надання позики для створення підприємств; тому й дають їх власникам право на отримання встановленої частини прибутку у вигляді відсотка, а частина його виділяється для сплати виграшів.
Отже, відсоток — частина чистого прибутку, створеного у виробництві, вираженого в грошах, що сплачується власникам облігацій за тимчасове користування позиченими коштами. Величина відсотка як плати за кредит регулюється законодавством. Він має покривати витрати кредитних закладів, формувати доходи й приносити прибуток. Межі відсотка коливаються між дивідендом і позичковим відсотком. Інша догма проголошувала, що облігації випускаються лише державою. Нібито вона шляхом розміщення державних позик мобілізує кошти трудящих на розвиток економіки і в інтересах усього народу. Але чи суперечитиме інтересам народу випуск облігацій підприємствами чи будь-якою іншою юридичною особою? Звичайно, ні. Тому Закон України «Про цінні папери» надає право вільного випуску облігацій всім підприємствам, особливо тим, які вже склалися як потужні виробники. Для них мобілізація додаткових коштів за допомогою акцій є порівняно дорожчим джерелом. Адже за акції потрібно безстроково сплачувати дивіденд. Випуск же облігацій здійснюється на зазначений період і за твердо встановлену плату у вигляді відсотка.
Із закінченням терміну облігаційної позики підприємство-емітент зобов'язане викупити облігації у власників. Коли ж фінансове становище не дає можливості це зробити, то емітент зобов'язаний замінити старі облігації на нові. Це ще раз підтверджує, що випуск і продаж облігацій безпосередньо пов'язані з кінцевими результатами діяльності підприємств, від яких залежать й особисті надходження.
Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик є цінними паперами особливого типу. Відсотки на них платить держава з державного бюджету. Але вигода для держави набагато перевищує витрати на реалізацію позики, тому вона не має викликати сумніву. Для того щоб забезпечити успішну реалізацію облігацій державних та місцевих органів управління, емітенти мусять гарантувати індексацію їхніх номіналів і відсотків. На перших порах для завоювання авторитету держава могла б вдатися до випуску конвертованих облігацій, тобто таких, які згодом можна було б обміняти на прості акції підприємств, що підлягають роздержавленню. Тоді власник облігації, з одного боку, одержуватиме сталий дохід, а з іншого — матиме можливість примножити свій капітал. Держава також матиме добрий зиск, бо вона швидко зможе мобілізувати потрібні кошти для інвестицій і водночас активно сприятиме формуванню ринку цінних паперів.
й ощадні сертифікати
Важливим видом цінних паперів на пред'явника є казначейські зобов'язання. Казначейські зобов'язання України розміщуються виключно добровільно і засвідчують внесення їхніми власниками грошових коштів до бюджету та право на отримання фіксованого доходу. Казначейські зобов'язання стали важливим джерелом мобілізації здебільшого короткострокових капіталів. Водночас казначейські зобов'язання випускаються за терміном своєї дії як короткострокові і середньострокові, так і довгострокові. До короткострокових казначейських зобов'язань належать державні цінні папери, що мають строк погашення до одного року. Деякі з них випущені на дуже короткий строк (до 91 дня); вони називаються казначейськими векселями. Середньострокові казначейські зобов'язання випускаються строком на 1—5 років, а довгострокові — від 5 до 10 років. До середньострокових казначейських зобов'язань належать податкові сертифікати казначейства, строк погашення яких може розтягуватися до 10 років.
Довгострокові казначейські зобов'язання (векселі) мають строк погашення від 10 до 30 років. Нові випуски казначейських векселів розміщуються в ході регулярних аукціонів, що проводяться уповноваженими на це банками. У період, коли гроші пов'язані, казначейські векселі продаються на вільному вторинному ринку за цінами, нижчими за номінал. Вкладник, який придбав їх, отримує прибуток пізніше за рахунок суми, що складає вартість, більшу від фіксованого щорічного процента, якщо він збереже вексель до самого строку погашення. Він отримує також номінал векселя. Іншим видом цінних паперів є ощадний сертифікат банку — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту й відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються або як строкові — під певний договірний відсоток на визначений строк, або до запитання. Вони бувають також іменні (такі сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж іншим особам є недійсним) та на пред'явника. Акціонерам також можуть видаватися сертифікати на сумарну номінальну вартість акцій. Дохід виплачується за пред'явленням сертифіката для оплати в банк, який його випустив. Якщо ж власник сертифіката вимагає повернення депозитних коштів раніше обумовленого в ньому строку, то йому сплачується понижений відсоток, рівень якого визначається договірними умовами при внесенні депозиту.
Для прискорення розрахунків між товаровласниками і посередницькими організаціями випущено новий платіжний засіб — розрахунковий депозитний сертифікат на пред'явника. На відміну від старої системи платежів, у якій платіжні доручення від покупця до посередника «йдуть» місяцями, а потім стільки ж від посередника — до продавця, за допомогою депозитних сертифікатів на пред'явника розрахунки здійснюються через міжбанківську систему електронних розрахунків. Це і є сучасний рівень міжнародних стандартів і дає найвищий ефект. Як різновид цінних паперів виступає також вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Емітент зобов'язаний не менше одного разу на рік інформувати громадськість про своє господарсько-фінансове становище і результати діяльності, про додатково випущені цінні папери, обґрунтування змін у персональному складі службових осіб тощо.
Формування ринку цінних напарів
Організаційно оформлений і постійно діючий ринок цінних паперів становить фондову біржу. На фондовій біржі, з одного боку, здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит та пропозиція, а з іншого — акумулюються грошові нагромадження підприємств, держави, кредитно-фінансових інститутів і приватних осіб, які спрямовуються на виробниче і невиробниче інвестування.
Суб'єктами операцій на ринку цінних паперів є емітенти (ті, хто здійснює емісію цінних паперів), інвестори (покупці) та посередники при укладанні угод. Посередники, в свою чергу, поділяються на брокерів, що зводять продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійні, і дилерів, що купують цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою їх перепродажу. Брокерами і дилерами можуть виступати як окремі особи, так і цілі фірми, а також комерційні банки.
Важливу роль на ринку цінних паперів відіграє центральний банк, який вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов'язань, визначає умови їх обігу, забезпечує стабільність курсу державних цінних паперів, впливає на розмір резервів комерційних банків і взагалі визначає стан кредиту та грошового обігу країни. Різноманітними є операції комерційних банків, які, виконуючи роль інвесторів, купують цінні папери для власного портфеля, виступають учасниками первинного розповсюджування нововипущених паперів серед інвесторів, виконують операції за дорученням клієнтів, видають позики під цінні папери тощо. Необхідність швидкої розбудови ринку цінних паперів в Україні очевидна для всіх. Його підґрунтям є розбудова правової бази, механізму державного регулювання процесів випуску та обігу цінних паперів, формування системи фінансових інститутів, спеціалізованих інвестиційних компаній та банків, брокерських, консультаційно- посередницьких та аудиторських фірм, організація фондових бірж та аукціонів. І хоча Закон України про цінні папери і фондову біржу прийнято ще 18 червня 1991 р., відсутність належної інфраструктури й достатньої кількості цінних паперів в обігу стримує процес розгортання нормального ринку цінних паперів. А коли цінні папери не купуються і не продаються, то вони навіть не можуть виконувати свої економічні функції. Це ще не акції і не облігації, тому що вони ще не мають ціни.
Фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України, статуту і правил біржі. Статутом фондової біржі визначається розмір статутного фонду, умови й порядок прийняття в члени та виключення з них, права та обов'язки членів біржі, її організаційна структура, порядок і умови відвідування. Правилами фондової біржі передбачено відповідні види угод, що укладаються на ній, порядок торгівлі, умови допуску і передплати цінних паперів, порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації, система інформаційного забезпечення, види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати за них тощо.
Водночас власник повинен мати можливість у будь-який час продати свої цінні папери, в тому числі і до строку погашення. Це — аксіома фінансового ринку. Ціни на ньому, наприклад на облігації державної позики, яку держава не бере назад, формуватимуться під впливом попиту та пропозиції тобто в кінцевому підсумку з урахуванням рівня відсоткової ставки та індекса інфляції.
Основними функціями фондової біржі стали: мобілізація ресурсів для фінансування капіталовкладень; здійснення структурних зрушень в економіці та перебудова виробничих структур; розвиток колективних форм господарювання при дотриманні демократичних принципів та ефективності виробництва. В країнах з розвинутою ринковою економікою фондова біржа — «барометр» економічного життя. Акціонерне товариство «Українська фондова біржа», яку створили такі провідні фінансові центри, як Укрінбанк, Укрсоцбанк, Агропромбанк «Україна», Ощадний банк України та інші акціонери, зосередили попит та пропозицію на цінні папери на єдиному ринку. З 15 січня 1992 р. тут розпочалися торги акцій, облігацій підприємств та внутрішніх позик, казначейських зобов'язань республіки, акціонерних сертифікатів, векселів, а також цінних паперів, що відображають процес руху кредитних ресурсів та валюти.
В Україні формується досконала розгалужена кредитна система, яка ліквідує державну монополію, раціональніше організує грошовий обіг, а емісію нових грошей приведе у відповідність з дією законів грошового обігу. Тоді й виникне гостра потреба кредитних грошей.
иииищиннищииинниннииниииввввивннн Якої форми набувають фінанси в процесі кругообороту й обороту виробничих фондів? Яка роль податкової політики в ньому? Яка специфіка організації фінансів на підприємствах різних форм власності? Як, на вашу думку, потрібно розробляти щорічні надходження та видатки, щоб активно впливати на підвищення ефективності виробництва й соціальний прогрес? Які основні риси нової бюджетної політики в умовах незалежності? Які переваги впровадження в обіг української грошової одиниці? Що дає формування єдиного банкнотного обігу для забезпечення безінфляційного функціонування грошової системи? Які основні важелі регулювання грошового обігу? Які концепції представників зарубіжних шкіл можна використати для розбудови безінфляційного грошового обігу в Україні? Яка роль Національного банку і комерційних та спеціалізованих банків у сучасній кредитній системі?

<< | >>
Источник: Бережний В.М., Чавикіна Ю.Б. Ринкова економіка: теоретичні аспекти. 2005 {original}

Еще по теме Розділ X ФІНАНСОВО- КРЕДИТНА СИСТЕМ:

  1. Глава12 Кредитно-банковская система. Денежно-кредитное регулирование экономики
  2. ТЕМА 7 Кредитные отношения в рыночной экономике. Кредитная система
  3. ДЕНЕЖНО-КРЕДИТНАЯ (МОНЕТАРНАЯ) ПОЛИТИКА КРЕДИТНАЯ СИСТЕМА ЭКОНОМИКИ
  4. Общая характеристика денежно-кредитной системы Структура денежно-кредитной системы
  5. Кредитная система и ее элементы. Банковская система РФ: понятие, структура, этапы становления
  6. 11.3. Кредитно-денежная система и кредитно-денежная политика
  7. 11.3 КРЕДИТНО-ДЕНЕЖНАЯ СИСТЕМА И КРЕДИТНО-ДЕНЕЖНАЯ ПОЛИТИКА
  8. Розділ ІІ СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО І ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ
  9. Розділ І ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ: ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ПІЗНАН
  10. Розділ ІІІ ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО, ТОВАР І ГРОШІ
  11. Розділ XII ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІК
  12. Реорганизация кредитной системы
  13. РАЗДЕЛ 1 ФИНАНСОВО- КРЕДИТНАЯ СИСТЕМА
  14. 2. КРЕДИТНО-БАНКОВСКАЯ СИСТЕМА ГОСУДАРСТВА
- Регулирование и развитие инновационной деятельности - Антикризисное управление - Аудит - Банковское дело - Бизнес-курс MBA - Биржевая торговля - Бухгалтерский и финансовый учет - Бухучет в отраслях экономики - Бюджетная система - Государственное регулирование экономики - Государственные и муниципальные финансы - Инновации - Институциональная экономика - Информационные системы в экономике - Исследования в экономике - История экономики - Коммерческая деятельность предприятия - Лизинг - Логистика - Макроэкономика - Международная экономика - Микроэкономика - Мировая экономика - Налоги - Оценка и оценочная деятельность - Планирование и контроль на предприятии - Прогнозирование социально-экономических процессов - Региональная экономика - Сетевая экономика - Статистика - Страхование - Транспортное право - Управление затратами - Управление финасами - Финансовый анализ - Финансовый менеджмент - Финансы и кредит - Экономика в отрасли - Экономика общественного сектора - Экономика отраслевых рынков - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая теория - Экономический анализ -